Підпис: «Отаман 1 Запорожського полка імені Т.Шевченка в товаристві Президента Союзу Визволення України п. Скорописа і сотника Люварса.
Полков. Шаповал
27.4.1916.
Раштат»
Автор: Редакція
Промова Ярослава Стецька на похоронах Патріарха УГКЦ Йосифа Сліпого
Присяга Голови Проводу ОУН Ярослава Стецька при похованні предстоятеля Української Греко-Католицької Церкви Йосипа Сліпого у Римі.
Вересень 1984 р.
До питання створення особового фонду С.Бандери
В українській історичній науці, починаючи з середини і другої половини ХІХ ст., склалася традиція персоніфікації історії, виокремлення в історичних подіях ролі і місця видатних діячів, дослідження їх життєвого шляху. Тому і в архівній справі, створення особових фондів відомих людей дозволяє поглянути на історію їх очима. Наприклад, щоб зрозуміти, як формувалися позиції політика щодо різних питань, коло політичних соратників і опонентів, друзів, – треба досліджувати рукописи його статей і виступів, листування. І, звичайно, через газетні публікації можна простежити ставлення спільноти й до нього, як до особистості і до справи, яку він репрезентує. Особливо, якщо ця справа широко відома в світі.
Нещодавно, в архіві дослідного інституту “Україніка”, що знаходиться в Торонто (Канада), було виявлено великий масив документів, пов`язаний з діяльністю Провідника ОУН-р Степана Бандери. Тож, вирішено розпочати формування особового фонду видатного українського революціонера. Однак особливістю цієї робити є те, що документи, які могли би стати основою фонду, “розпорошені” по різних архівних колекціях (як громадських, так і приватних). Зрозуміло, що певна частина тих документів ще “чекає” на відкриття, адже лідер революційної ОУН вів широке листування з членами Організації, які перебували в різних країнах світу.
“Золота середина” й націоналістичний активізм
Багатьох українців, що брали активну участь в останній визвольній боротьбі, дивував факт, що найширші українські народні маси передусім на Великій Україні, але й також на Західній Україні (Волині, Поліссі, Буковині, Закарпатті, а навіть до деякої міри в Галичині) відносилися до тієї визвольної боротьби байдужно, а велика частина заняла зовсім неґативне становище до тієї боротьби. Українській армії важко приходилося вести визвольну акцію якраз наслідком відсутности в визвольних змаганнях більшої частини українського загалу. При стрічі з найширшими масами нашого населення, кожний учасник визвольних змагань завважував оте байдуже ставлення більшости того населення до справи української державности, а це до великої міри охолоджувало боєвий запал навіть найбільш запального вояка.
Широкі маси українського селянства по російській революції займали майже однакове становище до московської влади ес-ера Керенського, української національної влади, польської, большевицької та московської білогвардійської. Революційні та пореволюційні події відбулися мовби понад головами тих мас. Навіть найбільш помітні зміни й події в українському політичному світі не знаходили належного заінтересування в тих масах.
Глибше вглянення в душу тих мас пояснює причину такого дивного відношення до подій, які рішали їхню долю. Причина лежала в психіці, яка протягом віковічної політичної неволі була позбавлена найосновніших прикмет, що питомі кожній нації, що себе шанує.Польсько-українська трагедія (1942-1944)
Під час останньої світової війни Західна Україна, а особливо Волинь і Закерзоння були театром кривавих конфліктів між польською меншиною (приблизно 16 % населення) і українцями (понад 64% населення)1. Польські джерела розповідають про варварське винищення десятків тисяч, а навіть сотень тисяч поляків2, здійснене українцями між літом 1943 і травнем 1945 року.
Ми не маємо наміру вникати у подробиці цих конфліктів та винищень, які самі по собі викликають осудження. Причини та умови цих конфліктів є предметом глибокого вивчення польськими та українськими істориками, що дозволить трохи краще пізнати обставини трагедії і визначити її справжні масштаби. А поки що поляки, часто перебільшуючи цифри, наполегливо звинувачують у цих винищеннях український націоналізм, зокрема Організацію Українських Націоналістів (ОУН) та Українську повстанську армію (УПА). Однак правда тут набагато складніша.
Не бажаючи захищати одних чи других, гадаємо, що настав час постаратися зрозуміти трагедію. Насамперед, треба підкреслити, що українці також були жертвами цих конфліктів. Цей факт постійно приховується польськими авторами, які, здається, не зацікавлені у кількості українських жертв польського винищення. Прагнуть лише одного – звинуватити український націоналізм, бандерівський рух, ОУН та УПА. Польський націоналізм чи польський імперіалізм звичайно не згадують і в нічому не звинувачують.
Якими ж були вихідні позиції двох національних спільнот – українського народу на своїй етнографічній території і польської національної меншості?
У Львові презентують Електронний архів Українського Визвольного Руху з 10 тисячами раніше не доступних документів
Понад 10 тисяч раніше не доступних документів про історію зокрема ОУН та УПА міститиме спеціальний електронний архів в Інтернеті. Описані електронні копії систематизовані тематично та хронологічно, а сам Е-архів постійно поповнюватиметься.
19 березня, вівторок 11:00 — 12:30 Головна читальна зала наукової бібліотеки ЛНУ імені Івана Франка. вул. Драгоманова, 5.
Львівський національний університет імені Івана Франка, Центр досліджень визвольного руху з участю Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» представлять результати 3-річного спільного проекту: Електронний архів визвольного руху (avr.org.ua), який вже 19 березня надасть у вільний доступ через Інтернет понад 10 000 систематизованих та описаних електронних копій документів з історії ОУН та УПА. А надалі поповнюватиметься іншими, розповідаючи про минуле ХХ століття в Україні, структури визвольного руху, політичні репресії та діяльність нацистського та комуністичного тоталітарних режимів.
Роман Шухевич (у формі артилериста польського війська)
Роман Шухевич (крайній ліворуч) під час відпустки з польської армії.
Приблизно 1928-1929 роки.
Матвієнко Андрій Якович “Криниця”
Цей лист з фотографією Андрія Матвієнка “Криниці” був адресований голові Всеукраїнського братства ОУН-УПА (1991–2012) Михайлові Зеленчуку від Копач Ганни.
Довідка: Матвієнко Андрій Якович, «Криниця», «Зір». Народився 27 грудня 1919 р. в с. Минківка Валківського району. Колишній лейтенант радянської армії. Служив в Галичині. Шукав зв’язки з оунівським підпіллям. Арештований НКВД. 27 червня 1941 р. був засуджений до розстрілу у Львові, однак зумів врятувався втечею під час бомбардування. Вступив в УПА, де навчав стрільців. Був чотовим у курені «Різуна». Був у Крайовому Проводі ОУН. Згодом очолював боївку СБ. За його життя енкаведистами була назначена нагорода. В липні 1949 р. в с. Лімна Турківського району тоді Дрогобицької області (тепер Львівська) потрапив в оточення. Відбувся бій. Матвієнко Андрій отримав пораненя, спалив документи і застрелився. На місці загибелі в наші дні поставили хрест. Львівська обласна прокуратура в реабілітації відмовила. (Автор довідки Ярослав Коретчук).
Місце зберігання оригіналу: Архів ОУН в УІС-Лондон.
Партизанська війна в Україні
ВІД РЕДАКЦІЇ: Стаття Е. М. Кодо Партизанська війна в України була надрукована в журналі-місячнику »МІLITARУ REVIEW« (V. ХL, № 8) за листопад 1960 року. »Міlіtаrу Review« — офіціяльний орган Коледжу Командування і Генерального Штабу Армії США. Передруковуємо її в українському перекладі, бо це одна з найкращих і найбільш об’єктивних статтей чужоземних авторів про УПА і українську визвольну боротьбу. Особливе значення вона має ще й тому, що надрукована в авторитетному журналі американського Генерального Штабу Армії.
Про Автора статті, «Міlіtаrу Review» пише: »Енрік Мартінез Кодо — цивільний журналіст, живе в Буенос-Айрес. Він є редактором »Маnual dе Informaciones«, офіційного видання Секретної служби Арґентінської армії, та редактором »Ucrania Libre«, незалежної публікації в Буенос-Айрес.
Редактор » Міlіtаrу Review « подає від себе таке пояснення до статті Е. М. Кодо: »Колишні українські партизани, що тепер живуть в Арґентіні, подали інформації, на основі яких Мартінез Кодо написав свою репортажну статтю. Характер усіх партизанських воєн, а також і необхідність охорони засобів, що пов’язані з цим націоналістичним рухом за волю і незалежність — зумовили обмеженість документації, яку нормально подає »Міlіtаrу Review«. Хоч українська боротьба за незалежність у цьому столітті не увінчалася успіхом, проте треба визнати, що описані М. Кодо елементи руху можуть одного дня стати активною силою у світовому конфлікті. — Редактор«.
До початків Союзу Українців у Великій Британії
В січні 1996 року минуло 50 років від перших основуючих загальних Зборів Союзу Українців у Великій Брітанії, на яких завершено підготовчі заходи для зорганізування перебуваючих у цій країні українців у своїй громадській організації і започатковано статутову й плянову діяльність цієї загально-національної української установи.
50 років — це довгий період часу на лише в житті окремих одиниць, а й у житті організованої спільноти, особливо також, що живе у чужому середовищі, під тиском різних негативних впливів на її спосіб життя.
(На фото: Василь Олеськів, 1940-і роки.)
Протеставитись усім таким впливам і не зійти з обраного шляху може лише така інституція чи організація, яка є побудована на сильних ідейно-моральних основах і організаційних засадах, що випливають з потреб і прагнень всього народу. Такі тверді й незмінні основи СУБ покладено вже на його перших основуючих Зборах в днях 19-20 січня 1946 року в Едінбурзі, Шотляндія.
Щоб краще зрозуміти, чому і як прийшло до створення цієї української установи у Вел. Брітанії, треба схарактеризувати творців того діла, тобто тих українців, які вже під час Другої світової війни опинились і перебували на брітанських островах. Їх можна поділити на чотири окремі групи.